Форум Кладоискатель - металлоискатель, поиск монет, клад
22 Апреля 2018, 11:57:06 *
Добро пожаловать, Гость. Пожалуйста, войдите или зарегистрируйтесь.

Войти
Новости: Добро пожаловать на форум Кладоискатель.
 
  • Магазин   Garrett  Minelab  Fisher  Xp  Teknetics  Bounty Hunter  Кощей  Ака  Магнитометры  Схемы  Амуниция 
  •    Начало    Помощь Поиск Пользователи Войти Регистрация  
    Страниц: [1] 2 3 4
      Отправить эту тему  |  Печать  
    Автор Тема: Интересное в истории родного края.  (Прочитано 11831 раз)
    16 Февраля 2012, 21:03:25
    Козак
    Мудрец
    *****
    Offline Offline

    Сообщений: 3293


    Козак без веры не Козак


    « : 16 Февраля 2012, 21:03:25 »

     Улыбка Добрый вечер земляки! Решил создать тему о Кировоградщине на этом форуме,но не связаную с металопоиском,и приглашаю всех желающих земляков писать и выставлять статьи о нашей области на разные темы по истории,археологии,краезнавству.Область наша багатая на эти темы и есть много интересного в нете и других источниках информации.  Улыбка                                                                                                                                     Колись казали мудреці: «Пізнання речей – це їх називання». На мене дивиться з картини загадковий Козак Мамай. А під зображенням підпис: «Хоч дивись – не дивись, та ба не вгадаєш, відкіль я родом і як звали – нічичирк не взнаєш. А якого я роду, то всяк про те знає. Хто по світу ходить і долі шукає». Так і мій прадід сьомого коліна козак Сергій, за переказами родом з Ізмаїла, був сином багатого турка і простої української дівчини-служниці. Разом з іншими жителями міста – українцями, турками, молдаванами – захищав фортецю під час відомого штурму її російськими військами під командуванням Суворова і Кутузова. Після зруйнування Ізмаїлу втік у наші краї і разом з іншими біженцями поселився на Інгулі. Згодом поселення назвали Інгулець.

    Щоб безпосередньо доторкнутись до живої козацької історії степової України, варто звернути увагу на топоніми, які вціліли і нині можуть багато розповісти допитливому краєзнавцю. Для цього пройдемося віртуальним маршрутом понад Інгулом від його витоку, який знаходиться недалеко від села Аврамівка Кіровоградського району, і до місця впадання в Інгул річки Березівки – на межі Кіровоградської та Миколаївської областей. Козацьких пам’яток тут збереглося багато, і з ними пов’язано чимало цікавих історій та легенд. Свого часу на вільних землях понад Інгулом, які ніколи не знали ні рабства ні кріпацтва, Д.Яворницький зафіксував наявність 17 козацьких зимівників до початку ХVІІІ ст.

    Отже, перше село від витоку Інгулу – Аврамівка Кіровоградського району. На великому пагорбі посеред села стоїть кам’яний чотирикінцевий пелюстковий хрест, заввишки біля метра. Хто і коли його поставив – селяни не знають, та і напис на ньому настільки стерся, що прочитати його майже неможливо. Відвідавши це місце, я виявив, що коли на хрест падає бокове сонячне світло, рельєфний напис легко прочитується: «1794 г от майя 13 дня заспоки... душу раба божия…». Далі внизу на хресті, біля самої землі мало бути ім’я козака, але прочитати його я вже не зміг, хоча деякі сліди (канавки) від літер і простежувались. Отже, постає питання – хто похований в Аврамівці? Краєзнавець В. Босько висловлював думку, що, можливо, тут спочив козак Авраменко – засновник хутора, із якого згодом виросло село.

    У збірнику «Українські народні пісні» (К,1967) є варіант знаної колись в цих краях пісні «Жила вдова Оврамиха», який закінчується словами: «Не плач, мати Оврамихо, не вдаряйсь в ворожки, поховали сина Овраменка в степу край дорожки». Коли стоїш і дивишся на цей унікальний старовинний козацький хрест, що заріс бур’яном в центрі села Аврамівка, то мимоволі думаєш – а якщо й справді ця пісня складена саме в цьому селі, а кам’яний хрест був виявом поваги односельців до козака? Адже найбільша сила народу – це його пам’ять. Без неї він ніхто, перекотиполе, «малорос», «неуказноє насєленіє», яке з утворенням імперської Новоросії у ХVІІІ ст. підлягало виселенню.

    Тож чи не є ця пісня прекрасним приводом до впорядкування занедбаної козацької пам’ятки ХVІІІ століття, яку необхідно взяти на облік інспекцією по охороні пам’яток культури та історії? А за певного бажання жителів села цей унікальний для нашого краю козацький хрест міг би стати святинею, біля якої у День Козацького свята на Покрову вчителі місцевої школи могли б проводити урочистості та виховувати патріотизм у дітей, розповідаючи про героїчні сторінки історії України.

    За свідченням історика ХІХ ст. В.Ястребова, назви сіл Завадівка та Лелеківка на Інгулі, котрі існували задовго до заснування фортеці св. Єлисавети, а нині входять в межі міста Кіровограда, – походять від імен засновників – запорожців Лелеки та Завади.

    Біля села Олексіївки був зимівник відомого запорожця Москаленка. Ще недавно старожили пам’ятали старезну Москаленкову грушу, що росла в Москаленковій балці. Неподалік була криниця, яку згодом хтось засипав.

    Нижче по Інгулу – село Сидорова Балка. Тут, у байраці, був зимівник запорожця Сидора, а поруч – Тонконога балка, названа ім’ям козака Тонконога.

    Між крутих інгульських поворотів заховалось давнє село Лозоватка, засноване запорожцями, один з яких – Лозяний – мав тут велику пасіку.

    Нижче за течією розташоване село Морквина. За свідченням В.Ястребова, про засновника зимівника, козака Моркву, існує справді легендарна розповідь. Поблизу козацького зимівника був гай. Одного разу вирушив туди Морква зі своїми наймитами нарубати дров. Тільки-но взялися за діло, як раптом накинувся на козака величезний полоз. Морква здушив його, але не міг зігнути, тому що змій спирався на хвіст. Кричить Морква наймитам, щоб рубали хвіст, але ті, незадоволені господарем за круте поводження з ними, залишили його в критичну хвилину. Довго боровся козак зі страшним змієм і нарешті задушив його, але й сам упав мертвий від напруження сил. Його зимівником заволодів відомий запорожець Климент Перепелиця (1750 р.н.), який жив у сусідньому Коротяку. Зимівник Коротяк і балка Коротяк названі за ім’ям ще одного запорожця Короткого, який поселився тут.

    За переказами, Климент Перепелиця викопав скарб і розбагатів. А таке прізвище дістав за свою пристрасть до ловлі перепелів, на яку частенько вирушав з торбинкою через плече. За іншою версією, кличка ця була дана ще одному із його дідів запорожцями, як насмішка за малий зріст, що в нього в степу, як в перепела, тільки голова виглядала з високої трави. Проте він, як і його дружина, вирізнявся надзвичайною огрядністю та помпезністю. Старожили розповідали, що в свята, для урочистого прибуття до церкви, яка знаходилась напроти їхнього будинку, він завжди запрягав пару волів.

    На річці Сугоклея, недалеко від того місця, де вона впадає в Інгул, розташоване козацьке село Олексіївка, назване на честь поміщика Олексієва, котрий купив цю землю у Степана Євгеновича Залізняка. Як засвідчує історик В. Ястребов, на місці цього поселення раніше було село Сугоклей, в якому жили сім сімей козаків, в тому числі був тут і зимівник, що належав Григорію Залізняку, батькові відомого організатора Коліївщини Максима Залізняка. Тож, можливо, саме тут і народився легендарний ватажок гайдамаччини, адже енциклопедії гіпотетично називають кілька інших сіл можливого народження Максима.

    У кінці ХІХ ст. в Олексіївці один із старих дідів Петро Воловик повідав В.Ястребову історію, яка пов’язана з родом Залізняків. Він розповідав про одного з нащадків Залізняка – Ярему, який з падінням Запорожжя пішов на Кубань. Ярема, повернувшись у своє село, привіз риби в подарунок бабці Петра, яку знав ще дівчиною і яка жила по сусідству. Він побув кілька днів у селі, а потім витягнув з-під підлоги свого бурдюга бочечку золота і повернувся на Кубань.

    Цікаво, що недалеко від Олексіївки є курган, який називають Залізнякова могила(!). Цікава і приваблива для краєзнавців пам’ятка – живий свідок легендарної історії степу. Чи діждеться вона своїх туристів? Хоча вже зараз потребує захисту від байдужих орендарів.

    Напроти села Седнєво понад Інгулом на високих скелях є Паліїва Скеля, названа за ім’ям легендарного козака Семена Палія. За переказами, ще сто років тому на ній бачили «закопчені камені» – сліди існування тут кабиці (печі), на якій Палій нібито «сидів сиднем» і варив куліш. А поруч знаходиться розлога Філонова балка, над якою колись був зимівник запорожця Філона.

    Паралельно річці Інгул через Кіровоградщину неквапливо протікає річка-сусідка Інгулу – Інгулець, на мальовничих берегах якої у ХVІІ-ХVІІІ ст. також масово селилися запорожці. Є і тут унікальні козацькі пам’ятки. Усі, хто цікавиться історією, прагнуть відвідати козацьку могилу біля села Савівки (Іскрівки) у Петрівському районі. Серед мальовничих приінгулецьких кам’яних схилів увагу привертає кам’яний 12-кінцевий хрест витонченої форми (так званий «хрещатий»). Верхній малий хрест додатково позначений ще й косим врізним хрестом. Уже сам його розмір наводить на думку, що поховано тут аж ніяк не рядового козака.

    Підходимо ближче і читаємо напис на хресті, виконаний врізним шрифтом: «Здесь почивает Раб Божий Савва Самодрига Капитан Войск Запорожжи куреня Пашковского преставился 1783 года». Можливо, цей Сава і є засновником сусіднього села Савівки? Деякі селяни вважають, що тут поховано відомого Саву Чалого. Того самого ватажка гайдамаків, якого дещо пізніше стратили його ж побратими за зраду і за знищення козацької фортеці на Бузі – Гарду. Саме Чалий, найнявшись за добру платню на службу до поляків, став найнебезпечнішим ворогом гайдамаків у нашому краї, адже він добре знав розміщення гайдамацьких станів у лісах та їх тактику боротьби. Про ці події кобзарі склали відому думу: «Гей був у Січі старий козак на прізвище Чалий, Вигодував сина Саву козакам на славу».

    Степова річка Інгул у давні часи була потужною водяною перепоною для будь-якого війська. Не дивно, що в долинах річок, котрі впадали в Інгул, селилися наші предки, формуючи степовий ареал. Не на пустому місці виникали і розбудовувалися відомі нам сучасні степові поселення. Не на пустому місці з’явилася і набирає сил ідея створення в Приінгуллі етнопарку «Степова Долина». Місце, обране для Етнопарку на околиці села Покровського Кіровоградського району, має свою історію і свої таємниці, вивчити і розгадати які нам ще належить. Бо історія людей – то не тільки предмет для наукового вивчення, а й для розумного наслідування. А знаючи, хто ми є і чиї ми діти, зробімо так, щоб наступним поколінням українців не довелося воскрешати свою історію з небуття.

    Олександр Босий.
    Записан
    16 Февраля 2012, 21:16:56
    Козак
    Мудрец
    *****
    Offline Offline

    Сообщений: 3293


    Козак без веры не Козак


    « Ответ #1 : 16 Февраля 2012, 21:16:56 »

     Улыбка У каждого есть что написать о своем районе,городе,селе и уверен будет интересно узнать о разных местах и уголках нашей области просто для информации о своей малой Родине. Смех Пишите не стесняйтесь и для самообразования и просто знаний о Кировоградщине.
    Записан
    17 Февраля 2012, 21:21:15
    Martin
    Эксперт
    **
    Offline Offline

    Сообщений: 1426


    Garrett Еuro АСЕ + Tesoro Tejon


    « Ответ #2 : 17 Февраля 2012, 21:21:15 »

    Очень правильный почин, Саша! Я думаю, что каждая область имеет свои достопримечательности, свою жемчужину о которой может многие и не знают. Подмигивающий
    Записан
    18 Февраля 2012, 06:46:27
    Козак
    Мудрец
    *****
    Offline Offline

    Сообщений: 3293


    Козак без веры не Козак


    « Ответ #3 : 18 Февраля 2012, 06:46:27 »

     Улыбка Совершенно в точку,у каждом районе есть интересные места,села и тд.Почитать, подумать,сравнить,и что-то может решится,узнается,сравнится.
    Записан
    18 Февраля 2012, 20:52:10
    lovec pokladu
    Новичок
    **
    Offline Offline

    Сообщений: 28


    « Ответ #4 : 18 Февраля 2012, 20:52:10 »

          

          

          
       



    У музеї історичних коштовностей України, розміщеному на території Києво-Печерської лаври, обов’язково слід зупинитися біля вітрини, за склом якої — найцінніші раритети знаменитого «Глодоського скарбу». Скроневі підвіски й нагрудні прикраси, браслети і персні, деталі піхов кинджала й меча, прикраси вузди — і все це золоте й срібне диво було створене майстрами- ювелірами мало не півтора тисячоліття тому! В експозиції виставлено найкоштовнішу частину скарбу, загалом же він, згідно з описом фахівців, налічує понад двісті предметів. Серед них майже сто золотих предметів вагою 2,583 кг та сімдесят срібних (1,026 кг).

    Історія відкриття «Глодоського скарбу» датується дев’ятим червня 1961 р. Саме того дня Володя Чухрій, десятикласник із села Глодоси (Кіровоградщина), повертаючись із колгоспного поля, де він допомагав матері сапати буряки, раптом побачив над головою степового орла, який «пікірував», тримаючи в дзьобі впольованого ховрашка. Хлопець нагнувся за грудкою, щоб кинути нею у птаха — і несподівано … провалився в землю. Грунт осипався, і перед очима Володі, наче в казці, відкрився скарб: ланцюжки, рештки зброї, стремена, фрагменти посуду, обривки тканини…

    Тепер, мало не через півстоліття після пригоди, ми стоїмо з Володимиром Миколайовичем Чухрієм на тому ж «золотоносному» місці на березі Сухого Ташлика. Світить весняне сонце, виблискує річка, якій ще бігти й бігти до Синюхи; наш із Валерієм М’ятовичем, головним редактором журналу «Хобі», співрозмовник повільно ходить ледь помітною заглибиною у поверхні ташлицького берега і розповідає, ЯК УСЕ БУЛО. Цікава деталь: того дня Володя поспішав у село, щоб устигнути до школи на консультацію; завтра йому належало складати екзамен з історії!

    Позбиравши все, що ховала земля, Володя Чухрій поніс скарб додому, склав у решето й заховав у погребі під діжкою з квашениною. А в школі розповів про знахідку вчителеві. Той вислухав і порадив написати листа в Кіровоград, директору обласного історико-краєзнавчого музею. Володя так і зробив, але поки лист ішов до адресата, події у Глодосах почали розгортатися майже за законами детективу. Чутка про скарб швидко поширилася, і зрозуміло, що чимало цікавих і собі кинулося на берег Сухого Ташлика — а раптом щось іще залишилося в землі?! Довідався про знахідку й дільничий міліціонер капітан Солодєєв. Прийшов до Чухріїв — і батько Володі, з’ясувавши, що скарб потрапив на «тимчасове зберігання» у льох, передав його служителеві порядку; мовляв, той знає, що в таких випадках слід робити.

    А тим часом почав «працювати» Володин лист. Директор музею О.Ноземцева, отримавши сенсаційну звістку, вирушила на місце події, в Глодоси. Проте скарб несподівано зник. Довелося їхати до першого секретаря Хмелівського райкому партії Чередника, який — своєю чергою — звернувся по допомогу до КДБ. Володимир Миколайович Чухрій пам’ятає, що обласне управління цієї спецслужби тоді очолював полковник Калюжний, земляк, сам родом із Глодос. Приїхали до дільничого додому, але той розвів руками: звідки мені було знати, що то скарб, а не якісь бляшки? Залишив на подвір’ї, а діти, бавлячись, десь порозтягували.

    Допомогла техніка. Коли солдат із металошукачем у руці сів перепочити під хатою, де жив капітан Солодєєв, пролунав «писк» — прилад подав сигнал. Відірвали дошку під дахом, і звідти витягли загорнутий у холошу старих ватяних штанів той самий «глодоський скарб». Настала розв’язка: знахідка Володі Чухрія перекочувала в Київ; археологи цілий місяць вивчали річковий берег; про скарб написали дослідження. Що ж до капітана Солодєєва, то було слідство і був суд — дільничий отримав п’ять років…

    Але повернемося з берега Сухого Ташлика в експозиційний зал Музею історичних коштовностей України, скориставшись перед тим фаховими «консультаціями» археолога Алли Сміленко (себто — її книгою «Глодоські скарби», виданою ще 1965 року, по гарячих слідах після знаменної події в степу біля Глодос). Алла Сміленко працювала на місці знахідки влітку 1961-го, і її наукові висновки якраз і проливають світло на загадки «Глодоського скарбу» (до речі, відповідальним редактором монографії був Віктор Платонович Петров — людина легендарної долі, авторитетний археолог і літературознавець, він же — популярний письменник Віктор Домонтович).

    Знахідка біля Глодос — це поховання знатного воїна, можливо, військового вождя, здійснене за язичницьким обрядом. Тіло було спалене на погребальному вогнищі, і, як велів звичай, загиблого відправили в інший світ із повним спорядженням: мечем, кинджалом, збруєю двох бойових коней, речами побуту, численними коштовностями. Аналіз кісток привів фахівців до висновку, що воїна, людину зрілого віку, було поранено в голову й ногу. Загинув він у незаселеній місцевості; очевидно, на березі Сухого Ташлика була лише тимчасова стоянка загону, який перебував у поході. Місце поховання, захищене річкою і ярками, обгородили ровами — і залишився вождь у степовій землі, аж поки його перепалені кістки через багато століть не потрапили до рук археологів і антропологів.

    У похованні знайдено чимало золотих прикрас, у тому числі й жіночих. Алла Сміленко, однак, не схильна вважати, що разом із воїном було спалено й жінку. Просто — в землю поклали не тільки те, що супроводжує повсякденне життя чоловіка в бойовому поході. І от тепер саме прикраси викликають чи не найбільший подив, оскільки всі вони є витворами високого ювелірного мистецтва. Золоті нагрудні ланцюжки, інкрустовані дорогоцінними каменями й кольоровим склом (довжина одного з таких ланцюжків — 60 см!). Розкішні підвіски. До одного з медальйонів було прикріплено хрест висотою сім сантиметрів, із розширеними кінцями, на яких теж була коштовна оздоба, — тільки він до музею не потрапив, як і ще деякі речі зі скарбу. Жителі Глодос недарма ж кинулися услід за Володею Чухрієм на пошуки золота, і щось їм таки перепало, а вже потім, коли співробітники КДБ збирали по селу «трофеї» місцевих Бонавентур, хреста так і не повернули, — як у воду впав. Хоча бачило його чимало людей, за їхніми розповідями Алла Сміленко й описала цей предмет зі скарбу.

    Може виникнути питання: як же це, язичники — і хрест?! Але нічого несподіваного тут якраз і немає; християнські символи траплялися в язичників, і були вони для них просто коштовними «сувенірами».

    А ось медальйон, на якому є вставка з мініатюрним (висотою один сантиметр) зображенням Ерота! Все як належить: у руці лук зі стрілою, за спиною крила; напівоберт тіла і напівзігнуті ноги свідчать про те, що Ерот якраз зайнятий «полюванням»… Серед інших прикрас — золоті персні, браслети, сережки довжиною 12 сантиметрів, уявити які можна хіба що прикріпленими до головного убору, — не до вух же чіпляти таку вагу!

    Безперечно, прикраси виготовляв ювелір високого класу, якому добре відомо було, що таке волочіння дроту, ковка, паяння, лиття. Багато прикрашена й зброя, що знайдена в глодоському похованні. Поруч із загиблим воїном залишилися меч-шабля, кинджал, спис, стріли; залізні рукояті обтягнуто золотим листом; золоті обкладки піхов (виготовлених із дерева або шкіри) інкрустовано перлами. А от посуд — таріль, кубок, глечик — це вироби із срібла. Вони теж орнаментовані, тому про них важко говорити тільки як про предмети побуту: перед нами, звичайно, витвори мистецтва.

    Якому часові вони належать і на яких землях постали? І хто, зрештою, похований на березі Сухого Ташлика, якщо мати на увазі етнічну приналежність загиблого воїна? За версією А. Сміленко, історична драматургія подій, до яких має дотичність глодоська знахідка, пов’язана з рубежем VII—VIII століть н.е. Північне Причорномор’я, заселене східнослов’янськими племенами, зазнавало в ту пору жорстоких нападів хозарів. Територія середнього Подніпров’я і Побужжя була обжита племенами уличів, яким тепер доводилося захищатися від набігів кочівників.

    Щодо датування предметів, знайдених у глодоському похованні, то воно різне. Ювелірні прикраси й срібний посуд мають, очевидно, візантійське походження (втім, срібний глечик із зображенням лева, який сидить, потрапив десь аж з Ірану). Найдавнішим є медальйон із зображенням Ерота. Основна ж маса предметів була виготовлена в VI— VII століттях н.е. Більш пізнім часам належить зброя: скажімо, меч, який знаменував початок переходу до шаблі, у південно східнійЄвропі зустрічається в другій половині VII ст. н.е. У межиріччі Дніпра і Південного Бугу також існували осередки з розвиненим металообробним ремеслом (за 100 км на захід від Глодос таким осередком був Гайворон, за 70 км на північний схід — Пастирське городище), де виготовлялися вироби із заліза, в т.ч. й зброя. Частина предметів у глодоському похованні, отож, могла мати місцеву «прописку».

    Речі, покладені в могилу під час поховального обряду, не так і мало «розповіли» про особу загиблого воїна. «Меч, судячи з деяких літописних текстів, був у древній Русі знаком князівської влади, — зазначає А. Сміленко. — До ознак сану можуть бути віднесені й золоті шийні прикраси. … Давньоруська знать носила золоті нагрудні ланцюги з хрестами. У звичаї знаті було носити в одному вусі сережку з продітими намистинами. Такого типу сережки та золоті ланцюги з хрестами носили руські князі і в післямонгольські часи. До цієї ж групи предметів може бути віднесений і перстень з гніздом для вставки, очевидно, печатки. Всі знайдені речі свідчать про те, що перед нами представник соціальної верхівки суспільства, …очевидно, князь, і, судячи з дорогоцінної зброї, знатний воєначальник» (А. Сміленко. Глодоські скарби. — К., 1965. — С.54).

    Прочитавши ці рядки, я згадав, що Володимир Миколайович Чухрій, коли запрошував нас на берег Сухого Ташлика до місця поховання, казав: «Підемо до князя». Так у його свідомості відклалося ще з 1961 року, коли він часто бував серед археологів, які працювали над глодоською знахідкою. Погребальний обряд спалення спонукав фахівців обережно стверджувати, що «похований на березі р. Сухий Ташлик військовий вождь був слов’янського походження» (А. Сміленко). Загинути він міг під час сутичок слов’янських племен із кочівниками-хозарами на межі VII—VIII століть, в історичний переддень виникнення Київської Русі…

    Новий спалах інтересу до золотого дива з-під Глодос уже в наші дні спричинила заснована письменником Григорієм Гусейновим мистецька премія, якій він дав назву «Глодоський скарб», нагадуючи тим самим про таємничу історію степової України. Г.Гусейнов — автор восьмитомної дослідницької епопеї «Господні зерна», в якій він підняв величезний пласт тієї минувшини, яка географічно пов’язана передусім зі степами, Причорномор’ям, колишніми землями козацьких вольностей… Назва премії вельми вдала; в ній мені подобається не тільки слово «глодоський», а й слово «скарб», оскільки воно є важливим для української художньої традиції — від народних казок про скарби до Шевченкового «Великого льоху» та Довженкової «Звенигори». У Шевченка й Довженка скарб є синонімом української долі, яку слід берегти від рук чужинців і самим — шанувати. Так, як про це прийнято казати з давніх-давен: «Шануймося!»

    Премію «Глодоський скарб» Григорій Гусейнов заснував, поклавши на депозит грошову винагороду, отриману ним разом із дипломом лауреата Шевченківської премії. Річні відсотки (а вони не такі вже й малі) — то і є відзнака лауреата «Глодоського скарбу». Переможцем 2007 року, себто — першим в історії премії — названо молодого кобзаря-віртуоза Тараса Компаниченка, який блискуче володіє кількома музичними інструментами, знає старовинну музику і вміє не тільки «реставрувати» її, а й майстерно донести до нинішніх слухачів. 25 квітня ц.р. Тараса віншували в Державному літературному музеї (Київ), про що на першій шпальті, і чи не єдиний, написав «День» докладно № 73 за 27 квітня ц. р., а наступного дня його разом із Г.Гусейновим вітали Торговиця, Новоархангельск і Кіровоград…

    Саме в ті дні ми з Валерієм М’ятовичем, натхнені почутим та побаченим, і подалися в Глодоси, щоб разом із Володимиром Миколайовичем Чухрієм походити берегом Сухого Ташлика, зайти до старовинної глодоської церкви, збудованої 1783 року, побачити в ній ікону Іверської Богоматері ХVIII століття. Та й узагалі — вдихнути степового повітря, того самого, що було рідним і для слов’янського князя, який приблизно тисячу триста років тому поліг тут, боронячи землю від хозарської навали…

    Що ж до «щасливчика» Чухрія, то він тепер на пенсії. За фахом Володимир Миколайович військовий льотчик, служив у ракетній частині в Коломиї, а демобілізувавшись, повернувся в Глодоси. Після традиційної чарки він показав нам свій дембельський «трофей» — валізку з пусковою кнопкою. Коли капітан Чухрій демобілізувався, Україна якраз добровільно позбувалася стратегічної ракетної зброї. Режим секретності перестав існувати, — отож капітан і «захопив» із собою валізку як сувенір на згадку про службу. Тепер це його домашній «скарб».

    Записан
    18 Февраля 2012, 21:08:22
    Martin
    Эксперт
    **
    Offline Offline

    Сообщений: 1426


    Garrett Еuro АСЕ + Tesoro Tejon


    « Ответ #5 : 18 Февраля 2012, 21:08:22 »

    Тема интересная и полезная. Но её нужно вынести "за скобки", то есть из Кировоградской области в основные темы. В противном случае нужно будет клонировать похожие темы во всех областях. Как думаете? Подмигивающий
    Записан
    18 Февраля 2012, 21:14:37
    Козак
    Мудрец
    *****
    Offline Offline

    Сообщений: 3293


    Козак без веры не Козак


    « Ответ #6 : 18 Февраля 2012, 21:14:37 »

     Улыбка  Смех Тема есть в разделе "Клады Украины",да пусть тут будет тема то про Кировоградщину.
    Записан
    21 Февраля 2012, 07:28:10
    Козак
    Мудрец
    *****
    Offline Offline

    Сообщений: 3293


    Козак без веры не Козак


    « Ответ #7 : 21 Февраля 2012, 07:28:10 »

     Улыбка Вот полезная инфо. о селах Кировоградщины, от меня это село на растоянии 55 км в соседнем районе,приежал,копал,из находок- пара пятаков Екатерины и рубль 1723 года Петра,исторический центр села занят фермерским хозяйством местного фермера,но перспектива копа есть,и предполагаю сделать парочку выездов весной,интересное историческое место и думаю будут и находки. ПодмигивающийСело Вершино-Каменка Новгородковского района Кировоградской области

     

    Вершино-Каменка (вначале существовали варианты названия Верхне-Каменка и Голая Каменка) основана в 1754 году как сотенная слобода Слободского казачьего полка, сформированного согласно Указу от 14 мая 1754 года в основном из казаков, вынужденных покинуть ранее освоенную ими территорию в связи с устройством там Новой Сербии. Первым из известных ее сотников был значковый товарищ Голтвянской сотни Миргородского казацкого полка Онуфрий Калмаз.
     В том же году из села Уховка в слободу была перенесена Николаевская церковь, первым священником которой на новом месте стал Яков Леонтьевич Белецкий. Очевидно, основное поселенческое ядро слободы составили жители Уховки, которая в 1744-1748 годы входила в состав Крыловской сотни, в 1748-1752 годы — Цыбулевской сотни Миргородского казацкого полка, в 1752 году была передана Новой Сербии, а в результате переселения казаков ликвидирована.
     В 1756 году в слободе уже проживало 90 семейств.
     Указом от 22 марта 1764 года Слободской казачий полк был переформирован в конный пикинерный полк (с 1765 года — Елисаветградский), а его территория вошла в состав Елисаветградской провинции Новороссийской губернии, созданной тем же указом. Вершино-Каменка стала 2-й (по другим источникам, возможно, через некоторое время — 18-й) ротой полка, который в итоге ряда дальнейших войсковых преобразований стал прославленным во многих баталиях Елисаветградским гусарским полком.
     Елисаветградская провинция состояла из гарнизона крепости Святой Елисаветы, семи государственных округов и четырех поселенных полков — Черного, Желтого и Молдавского гусарских 16-ротных и Елисаветградского пикинерного в составе 20 рот. В ведомости Елисаветградской протопопии за 15 октября 1774 года священником Николаевской церкви в 18-й роте (Вершино-Каменке) значился Феодор Григориев.
     В 1775-1776 годы в ходе административно-территориальной реформы Елисаветградская провинция была поделена на уезды, и Вершино-Каменка вошла в состав Елисаветградского уезда.
     Следующая реформа (Указ от 30 марта 1783 года) ликвидировала провинции и объединила Новороссийскую губернию с Азовской под названием Екатеринославского наместничества. Согласно новому административно-территориальному делению Вершино-Каменка вошла в Елисаветградский уезд этого наместничества.
     В период существования Вознесенского наместничества, созданного по Указу от 27 января 1795 года, Вершино-Каменка находилась в Елисаветградском уезде.
     Указом Павла І от 12 декабря 1796 года все наместничества были ликвидированы, а вместо них сформированы губернии. Таким образом, снова возникла Новороссийская губерния. Ее границы были окончательно утверждены Указом от 29 августа 1797 года. Елисаветградский уезд в этой губернии значительно изменил свою конфигурацию, но Вершино-Каменка осталась в его составе.
     8 октября 1802 года Новороссийская губерния была разделена на три губернии — Екатеринославскую, Таврическую и Николаевскую, Елисаветградский уезд был подчинен последней.
     15 мая 1803 года, в связи с переводом губернского центра из Николаева в Херсон, Николаевская губерния была переименована в Херсонскую.
     1 января 1806 года из Елисаветградского уезда был выделен Александрийский уезд, в составе которого и оказалась Вершино-Каменка.
     В 1817 году во всех, кроме Тираспольского, уездах Херсонской губернии началось устройство военных поселений. Начало этому процессу положил Указ от 16 апреля 1816 года о преобразовании Бугского казачьего войска в Бугскую уланскую дивизию, что было осуществлено 8 октября 1817 года с использованием личного состава двух полков (3-го и 4-го) Украинской уланской (до 26 октября 1816 года — казачьей) дивизии. 24 декабря 1817 года для расселения бугских уланских эскадронов была выделена территория Елисаветградского, Александрийского, Ольвиопольского и Херсонского уездов Херсонской губернии. Устройством Бугской уланской дивизии руководил начальник Украинской уланской дивизии генерал-майор граф Иван Осипович Витт, за успешное выполнение задачи получивший 6 мая 1818 года чин генерал-лейтенанта, а с октября 1823 года возглавивший 3-й Резервный Кавалерийский корпус.
     2 сентября 1820 года полки 3-й Кирасирской дивизии 3-го Резервного Кавалерийского корпуса — Орденский, Малороссийский, Новгородский и Стародубовский были назначены для военного поселения в Херсонскую губернию, куда для обеспечения передислокации были направлены их запасные эскадроны и 4 четыре сводных эскадрона из кадрового состава.
     12 декабря 1821 года селения, определенные для размещения этих кирасирских полков, были названы округами военного поселения Орденского, Стародубовского, Малороссийского и Новгородского кирасирских полков.
     Вершино-Каменка была назначена во 2-ю волость (центр — в селении Верблюжка) округа Новгородского кирасирского (с 8 мая 1832 года — Кирасирского Ее Императорского Высочества Великой Княгини Елены Павловны) полка. Сформированный в 1811 году на Полтавщине генерал-майором О. Ф. Кноррингом в основном из личного состава нескольких кирасирских, драгунских и гусарских полков, Новгородский кирасирский полк был одним из лучших полков российской кавалерии. В Бородинской битве и других сражениях с армией Наполеона новгородцами командовал генерал-майор Б. С. Соковнин. За ратные заслуги в Отечественной войне 1812 года полк был награжден 22 Георгиевскими трубами.
     За доблесть, проявленную Новгородским кирасирским полком на полях сражений в Польше в 1831 году, по высочайшему повелению императора 2 апреля 1832 года его полковое местечко Куцовка было переименовано в Новгородку. Командовал полком в эту кампанию полковник Р. Е. Гринвальд, в дальнейшем образцовый командующий Кавалергардского полка, генерал от кавалерии, реформатор и главный управляющий государственного коннозаводства.
     21 марта 1833 года произошло преобразование армейской кавалерии, в результате 3-й Резервный Кавалерийский корпус и соответственно его дивизии (легкая — уланская и тяжелая — кирасирская) был переименован во 2-й корпус. Командовал 2-м Резервным Кавалерийским корпусом замечательный военачальник, военный писатель, генерал от кавалерии барон Д. Е. Остен-Сакен, впоследствии получивший графский титул за героическую оборону Севастополя, где он был начальником гарнизона и даже некоторое время возглавлял все севастопольские войска.
     По указу от 8 августа 1836 года округа военного поселения кавалерии стали называться не по полкам, а по номерам. Округ, в котором находилась Вершино-Каменка, получил номер 4. Этим же указом действующие эскадроны были отделены от поселенных.
     Указ от 1 февраля 1850 года предписал реформу в управлении Новороссийского военного поселения кавалерии, разделенного на 12 округов, из которых управление первыми восьми располагалось в Елисаветграде, а остальных четырех — в Вознесенске.
     31 декабря 1851 года 2-й резервный кавалерийский корпус был переименован в 1-й, к нему присоединилась еще одна кирасирская дивизия. При этом части корпуса были передислоцированы. Командовал им герой Бородинского сражения генерал от кавалерии барон И. П. Оффенберг, основавший в 1858 году Елисаветградское офицерское кавалерийское училище.
     В селе Вершино-Каменка находился штаб дивизиона и резервный эскадрон Кирасирского Ее Императорского Величества Великой Княгини Елены Павловны полка, 19 марта 1857 года вернувшего свое славное имя Новгородский. По ведомости 1854 года в селении числились деревянная церковь, 4 офицерских дома, хлебный магазин, казенные ток и клуня, земляной манеж, 4 взводные конюшни и одна для общественных лошадей, каменный колодец, караулка, въездные ворота и 3 каменных пограничных столба. Населения насчитывалось 1831человек мужского и 1623 — женского, в том числе резервных и запасных чинов — 210 человек. Поселянам принадлежало 518 домов и 38 ветряных мельниц.
     4 июня 1857 года было утверждено положение о новом устройстве поселения кавалерии, согласно которому Новороссийское военное поселение стало называться Южным, а входящие в его состав 12 округов и еще одну отдельную волость назвали Херсонским военным поселением с разделением его на 3 округа. Первые два округа делились на 12 волостей, а третий — на 13 волостей. Главное управление, как всеми Южными поселениями, так и Херсонским поселением, находилось в Елисаветграде; управление отдельных округов — в Новой Праге, Новомиргороде и Новой Одессе. Бывший 4-й округ, в котором находилась Вершино-Каменка, стал № 3 с центром в Новой Праге.
     Эта переформирование фактически стало началом упразднения военных поселений. В том же 1857 году военные поселяне получили права крестьян удельного ведомства.
     Указом от 19 декабря 1860 года города, состоящие в округах Южного военного поселения, среди которых Елисаветград, Новомиргород, Новогеоргиевск, Ольвиополь и Вознесенск, были переданы в ведомство министерства внутренних дел.
     Указ от 21 февраля 1865 года предписал перевод уездного управления из Бобринца в Елисаветград и переименование Бобринецкого уезда в Елисаветградский.
     На исходе военно-поселенческого периода, в 1865 году, в Вершино-Каменке был построен новый храм, сохранивший имя св. Николая Чудотворца и преемственность от предыдущего.
     Указом от 28 сентября и от 25 октября 1866 года Южное военное поселение в Екатеринославской, Харьковской и Херсонской губерниях было упразднено, а их селения переданы в заведывание общих губернских и уездных управлений.
     В отличие от соседнего Елисаветградского уезда, упраздненного после причисления большей части его территории в военное ведомство, Александрийский уезд продолжал свое существование, поэтому возвращение ему отчужденных ранее земель не требовало дополнительных административно-территориальных формальностей. Вершино-Каменка снова стала населенным пунктом этого уезда.
     До распада Российской империи село Вершино-Каменка пребывало в составе Верблюжской волости Александрийского уезда Херсонской губернии. В начале ХХ века здесь проживало 1550 человек мужского пола, имелась земская и церковно-приходская школы.


    .
    Записан
    Страниц: [1] 2 3 4
      Отправить эту тему  |  Печать  
     
    Перейти в:  

    Powered by SMF 1.1.18 | SMF © 2006, Simple Machines

    Металлоискатели в Украине, металлодетекторы в Украине.
    Металлоискатель в Украине, металлодетектор в Украине.
    Страница сгенерирована за 0.459 секунд. Запросов: 19.